8 трав. 2015 р. – 2 серп. 2015 р.

«Надія!», Національний павільйон України на 56-й Міжнародній виставці мистецтв у Венеції

Ukraine - Biennale Arte 2015

Український павільйон – це уособлення нової прозорої України, що відкривається світові. На тлі нещодавніх історичних подій та всупереч нинішньому збройному конфлікту в країні, цим виставковим проектом молоде покоління митців України виголошує свою віру у майбутнє своєї держави.

«Надія!», Національний павільйон України
Національний павільйон України у рамках 56-ї Міжнародної виставки мистецтв у Венеції – La Biennale di Venezia – представляє групову виставку під назвою «Надія!» за участі молодих українських художників, серед яких Євгенія Бєлорусець, Микита Кадан, Жанна Кадирова, Микола Рідний і Сергій Жадан, Анна Звягінцева та Відкрита Група. Павільйон України організовано PinchukArtCentre за підтримки Фонду Віктора Пінчука.
«Надія!», Національний павільйон України
Відкрита Група та Євгенія Бєлорусець у різний спосіб підкреслюють почуття обов’язку і відповідальність людей у збройному конфлікті. Їхні роботи виявляють різне ставлення до ситуації членів одного суспільства. Відкрита Група розповідає про молодих новобранців і членів їх сімей, які чекають на повернення хлопців з війни. Євгенія Бєлорусець змальовує невидимих шахтарів, які віддають перевагу життю і праці в зоні конфлікту, але відмовляються брати участь у війні, намагаючись «врятувати» своє майбутнє щоденною роботою у шахтах.
«Надія!», Національний павільйон України
«Клітка» (2010) Анни Звягінцевої уособлює протиріччя між свободою та ув'язненням, верховенством закону і беззаконням, силою і тендітністю. «Сліпа пляма» Миколи Рідного та Сергія Жадана демонструє наслідки насильницьких дій, але протидіє появі обмеженого бачення, яке спонукає до радикалізації думки. Артем Волокітін у своєму полотні звужує реальність життя до акту насильства, який переходить від надії до страху, від смерті до величі. У свою чергу Жанна Кадирова, зазираючи в майбутнє через призму недавнього минулого, представляє Україну невід’ємною частиною світу.
«Надія!», Національний павільйон України
Скульптура Микити Кадана, розташована поза стінами павільйону просто неба, посилається на минуле і дивиться в очі сьогоднішній війні. У своєму досліджені митець піднімає проблему історифікації конфлікту та протиставляє його радянському минулому України.
«Натовп. День». Жанна Кадирова
16 березня 2014 року Крим проголосував на незаконному референдумі за відділення від України та приєднання до Російської Федерації. Рівно через рік після драматичної події, яка глибоко вплинула на геополітичну ситуацію у світі, 16 березня 2015 року, Жанна Кадирова зібрала газети з різних куточків світу. Вирізавши всі людські обличчя і скомпонувавши їх заново в оригінальному шаблоні газети таким чином, щоб вони контрастували між собою за соціальним статусом, політичною посадою чи релігійною ознакою, художниця створила шестиметровий панорамний колаж. Без будь-якого посилання на текст чи мову, обмежившись виключно назвами видань, що «обрамлюють» натовпи в культурно-географічному контексті, кожен з колажів перетворюється на проекцію маси людей, а вся інсталяція репрезентує портрет натовпу. Крім того, робота також досліджує відмінності та спільні характеристики світу ЗМІ. Відібравши газетні випуски за один-єдиний день, Кадирова відслідковує увагу наділену міжнародною спільнотою подіям в Україні та збройному конфлікту, тим само вивчаючи силу і відповідальність ЗМІ та зосереджуючись на тому, як «людина» представлена у різних країнах. У часи, коли увесь світ переживає соціальний неспокій, коли люди повсюди виходять на вулиці заради змін, Жанна Кадирова презентує нам непокірний натовп, анонімний, мультикультурний, що співпереживає.
Жанна Кадирова
«Очевидно, що зміни, які відбуваються в країні, сильно впливають на її громадян. Головні надії, все ж, пов'язані з людьми. Ми спостерігаємо, як суспільство трансформується в екстремальних ситуаціях: в людях проявляються потужні ресурси людяності – взаємодопомога, самоорганізація, безкорисливість. Тому надія на побудову громадянського суспільства залишається».
«Клітка». Анна Звягінцева
Сплетена «Клітка» Анни Звягінцевої – це відтворена у текстилі стандартна клітка, що встановлюється в залах українських судів для утримання в них підсудних під час судових засідань. Цей об’єкт, створений ще у 2010 році, став реакцією художниці на політичні зловживання юридичної системи та переслідування трьох членів Худради (кураторського об’єднання, до якого належить і Звягінцева) за активну соціальну діяльність. Ця робота балансує між фундаментальним і нетривким; вона уміщує в собі такі протиріччя, як свобода і ув’язнення, верховенство права і беззаконня, міць і ламкість. Виплетені з текстильного матеріалу ґрати трансформуються, втрачають свою непорушність, підриваючи наше розуміння самих законів фізики та понять незалежності та надійності. Плетиво, як метафора часу та терпіння, підкреслює роль відведену жінкам у процесі відбудови та формування суспільства. У 2015 році «Клітка» набуває нового значення для країни, яка майже розвалилася від масштабів зловживань у судовій системі. Вона озвучує жевріючі сподівання суспільства на зміну системи і відновлення верховенства закону. Актуальність послання, закладеного в «Клітці» сягає за межі України та її новітньої історії, адже з такою проблемою щодня зіштовхуються більшість країн: забезпечення та захист ідеї про верховенство права.
Анна Звягінцева
«Надія» для мене – це питання з одного слова. Знак питання хочеться поставити в назві цієї виставки замість знаку оклику. «Надія» – це щось на кшталт популярної фрази «Все буде добре». Це передача відповідальності кудись у майбутнє, при тому, що сьогодення очевидно тебе не влаштовує, та й з минулим не можеш розібратися. Іншим чином надія може існувати тільки як вказування пальцем у темряву, свідчення готовності піднятися і піти. У цьому певна відповідальність є».
«Видовище -1». Артем Волокітін
Нова картина Артема Волокітіна трактує війну як видовище, привертаючи увагу до акту насилля. Це монументальне полотно про жахливу красу та про глибоко емоційні аспекти війни. На тлі абстрактного чорно-білого горизонту зображені два типи вибухів, що породжують експлозії емоційні. Перший – це феєрверк, вибух радості, краси і перемоги. Інший – це майже фотографічної точності мальовані клуби диму від розриву потужної бомби. Фон полотна мінімізовано до зникаючих чорних ліній, які нагадують пейзаж у гравюрі. Горизонт уникає реальності, щоб залишитися анонімним тлом для величі насилля. Одна з тем живопису Артема Волокітніна – це те, як медіалізація війни керує нашими поглядами. Через телебачення, радіо та соціальні мережі бої докочуються до наших віталень. Неймовірно важко дивитися на світ і конфлікт в Україні на відстані, адже довколишній простір заповнили репортажі з єдиним сюжетом. Це породжує тунельне бачення, що руйнує розмаїття метафоричного ландшафту та зводить увагу до видовища, до драми , до порожніх перемог війни.
Артем Волокітін
«Для мене надія – це надконцентрована речовина. Достатньо мізерної кількості, щоб трансформувати будь-яку реальність».
«Синонім до слова “чекати”». Відкрита група
Відео-стіна з дев’яти екранів, які в режимі реального часу показують дев’ять вхідних дверей домівок нещодавно призваних українських солдат з різних куточків країни. На зворотних боках екранів висять фото сімейних обідніх столів – нагадування про життя по той бік дверей. Впродовж всього виставкового періоду один з учасників Відкритої групи сидітиме перед екранами за схожим, типовим для України, столом, чекаючи на повернення додому солдатів та відмовляючись у цей час приймати їжу. Цей твір про присутність, відсутність та очікування. Перфоманс вимагає стійкості – якості яка є спільною для родин, для солдатів і для українського суспільства в цілому. Він виражає надію на повернення вояка і на завершення цього конфлікту. Такою простою і відвертою формою робота Відкритої групи торкається теми людей і їх страхів. Вона демонструє безпорадність осіб, втягнених у жорстоке протистояння, але водночас пропонує надію, яка дозволяє знайти нові способи продовжувати жити далі.
Відкрита група
«Багато людей. І ми врешті решт. А можливо і в першу чергу. Чому б ні. Сподіваємось, що все буде добре».
«Труднощі профанації». Микита Кадан
Традиційна експозиція, котра своєю формою і матеріалами відсилає до часів Радянського Союзу, увібрала в себе матеріали, зібрані Микитою на сході України під час війни. Уламки, з яких складається інсталяції, вражаюче правдиво демонструють політичний підтекст: ці зруйновані артефакти – це ємності наповнені словами, образами та спогадами, що оповідають (сучасну) історію. Отже, робота торкається інституціоналізації пам’яті, ролі локальної спадщини у формуванні історичного порозуміння на тлі амнезії, що виникла як наслідок конфлікту. Сама ж інсталяція, на відміну від зібраних у ній уламків, відносить до радянського минулого України – частини історії, яка напрочуд легко забута. Цей витвір вводить конфлікт в історичні рамки та представляє війну як продовження загальновідомого конфлікту ідеологій. Усередині інсталяції між уламків сходить паросток, який з часом заховає під собою знищені артефакти. Ця рослина перетворює скульптуру на теплицю, що асоціюється з популярними городами, які з’являються впродовж всього періоду протистояння – від Майдану до зони військового конфлікту на Донбасі. Ці насадження натякають на надію, на новий початок, на життя попереду і на процес примирення.
Микита Кадан
«До алегоричної фігури Надії традиційно волають жертви корабельної аварії, ті, хто повністю у владі зовнішніх сил. Тому, хто стоїть в безпеці на березі, занадто просто робити глибокодумні узагальнення з цього приводу. А тому, ким бавляться хвилі, неможливо описати своє становище. Досвід чистою, всеосяжної надії, окрім якої нема нічого іншого, залишається невисловленим. Найчастіше вона постає як підмога, як виправдання того, щоб не домовити, не домислити, не довести справу до кінця. Про надію говорити варто лише щоб її вичерпати, переступити через неї, як через поріг, опинитися по інший бік. Тільки тоді ми можемо спокійно і з посмішкою йти по палаючій землі, несучи повну відповідальність за свій вибір».
«Не фотографуйте мене! Бо завтра тут мене застрелять». Євгенія Бєлорусець
Не один місяць Євгенія Бєлорусець провела в зоні конфлікту на сході України, створюючи портрети шахтарів, місце проживання і роботи яких знаходиться на території не підконтрольній ані сепаратистам, ані українському урядові. Ці портрети явно демонструють особисті переживання художниці за жертв війни, які не відносяться до жодної з сторін конфлікту. Боротьба шахтарів – це боротьба за виживання як на коротку, так і на довгу перспективу. Спочатку вони мусять вижити у війні, а потім – врятувати шахти, аби їхні сім’ї та поселення мали перспективу одразу після завершення конфлікту. Перша, денна, частина роботи демонструє монументальний портрет шахтаря, образ чоловіка, що зникає/виникає з-за диму від цигарки. На звороті зображення – перша шпальта «Сьогоднішньої газети», вигаданого видання, що розповідає історію життя за «туманом війни». У другій, нічній частині роботи, історія з газети отримує продовження у слайд-шоу на скляній поверхні павільйону. У такий спосіб Євгенія Бєлорусець зображає появу і зникнення, використавши ефемерність та тимчасовість твору, як метафору до життя шахтарів.
Євгенія Бєлорусець
«Україна завжди була для мене таємничою країною, з розпливчастими внутрішніми та зовнішніми межами, не виявленими можливостями, з численними темнили плямами в її строкатій історії. Її головний дар мені – жительці цієї країни – можливість бути і не бути тут одночасно. В Україні ти ніколи точно не знаєш, де саме ти знаходишся. «Окраїна» – прикордонна територія, простір, що балансує між реальностями, категорично відмовляючись від необхідності вибрати одну з них. Саме ця її нестабільна сутність, те, що часом здається землетрусом, лихоманкою, хворобою, викликає страх – може стати надією, може бути метою. Мабуть, я живу в країні, яка змогла наступити собі на п'яти. Але зараз вона у стані війни. Сусідня держава карає її за її сутність, за таку цінну для мене невизначеність. Надія? В Україні її завжди було більше, ніж можна було б очікувати. Це раціональність чатує на нас на кожному розі, і ,можливо, саме це врятує нас ще раз».
«Сліпа пляма». Микола Рідний і Сергій Жадан
«Сліпа пляма» Миколи Рідного та Сергія Жадана складається з двох виразних елементів: поезії Жадана та великоформатного банера Рідного. Разом вони утворюють два боки однієї медалі, два погляди на одну історію. Микола Рідний знайшов тему для свого банера у мережі, зафарбував його чорною спрей-фарбою, залишивши тільки вічко, яке створює ілюзію обмеженого, частково стертого вигляду оригінальної фотографії. Зримим є лишень «уривок» реальності та насильства. На противагу замальованому чорним знімку, поезія Жадана дає насильству обличчя. Кожен вірш – приватна історія, що малює портрети існуючих і вигаданих осіб, які живуть у війні на сході України. «Сліпа пляма» гостро критикує те, наскільки ЗМІ та Інтернет спрощують реалії, коли зображення використовуються для ілюстрації розповіді, але занадто часто їх вирвано із оригінального, «рідного» контексту. Отже, сліпі плями є результатом нашого сприйняття світу, а наше відчуття реальності будується на вибірковому баченні та обмеженості знань. Зафарбоване зображення – це метафора потужності пропаганди, свідомий акт знищення частин знімку з метою продемонструвати виключно вигідні сюжету елементи. А вірші індивідуалізують жертв насильства. Тож, такими двома підходами у одні зв’язці «Сліпа пляма» чинить опір будь-яким вузьким тлумаченням, які підштовхують до радикалізації думки.
Сергій Жадан
1. Надія довший час може лишатися неозвученою – про неї починають говорити після того, як завершуються розмови про гарантії та перспективи. 2. Надія, зазвичай, з’являється в останній момент. Іноді вона з’являється запізно. 3. Разом із тим, вона завжди має трішки більше шансів, оскільки на неї рідко хто ставить. 4. Надія потрібна навіть тому, хто має все. Тим більше вона потрібна тим, хто не має нічого. 5. Людина має право на свої надії навіть тоді, коли її позбавляють права на справедливість та власну думку. Хоча іноді все обмежується надіями на справедливість. 6. На відміну від віри чи здорового глузду, надія влаштовує і атеїстів і фанатиків. Фанатиків, утім, вона влаштовує не до кінця. 7. Про надію, як правило, згадують тоді, коли не лишається раціональних аргументів. Або коли не спрацьовують аргументи ірраціональні. 8. Надія надає сенсу багатьом речам. Більше того – деякі речі набувають сенсу виключно завдяки їй. 9. У будь-якому випадку надія буде серед тих речей, які ти побачиш перед смертю. 10. Головне, що саме вона дозволяє тобі цієї смерті не боятися.
Творча група: історія

Куратор проекту – Бйорн Гельдхоф, заступник арт-директора PinchukArtCentre.

Організатори:
Міністерство культури України – Комісар.
PinchukArtCentre за підтримки Фонду Віктора Пінчука – Організатор.

Авторство: усі медіа
Деякі статті створені незалежними сторонніми авторами і не завжди представляють думку вказаних організацій, що надали вміст.
Перекласти за допомогою Google
Головна
Огляд
Поруч
Профіль