Данило Щербаківський

Освіту майбутній науковець здобував на історико-філологічному факультеті Київського університету Святого Володимира. Ще під час навчання юнак захопився пошуком українських старожитностей.

Із 1910 року очолював історико-побутовий відділ та відділ народного мистецтва Київського художньо-промислового і наукового музею (нині – Національний музей історії України). Щороку Данило Щербаківський їздив з експедиціями різними містами та селами України, збираючи предмети для музею.

За часів Першої світової війни дослідник був офіцером на Галицькому фронті. Навіть там він продовжував музейну діяльність, фотографуючи та намагаючись зберегти від знищення давні галицькі церкви, ікони, рукописні Євангелія, вишивки тощо. Згодом Данило Щербаківський передав врятовані речі до музею. Зокрема, у селі Воскресенці він придбав ґердани кінця ХІХ ст.

Упродовж другої половини 1924 року науковець став одним зі співорганізаторів Етнографічного товариства в Києві. Крім організаційної роботи зі створення цього товариства, Данило Щербаківський займався науковою та просвітницькою діяльністю. 

Зокрема, у першій книзі «Записок Етнографічного товариства» з’явилася його розвідка про відділ народного мистецтва Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Шевченка.

На ній експонувалися близько трьохсот пам’яток із музейного зібрання. Вчений брав безпосередню участь у наповненні та формуванні музейної колекції килимів. 

5 липня 1925 р. Данило Щербаківський стає співавтором виставки «Український історичний портрет ХVІІ–ХХ ст.», яка займала 5 залів музею. У першому виставковому залі були представлені живописні твори XVII–XVIII ст., зокрема кілька портретів князів Вишневецьких, що одні з перших у 1899 р. надійшли на зберігання до Київського музею старожитностей і мистецтв (попередника ВІМ).

6 червня 1927 р. в Києві в 49-річному віці Данило Щербаківський вчинив самогубство. За своє недовге життя він зібрав та атрибутував близько 30 тисяч експонатів, які стали основою колекцій Національного музею історії України, Національного художнього музею та Музею українського народного декоративного мистецтва. Збираючи раритети, обходив і об’їздив ледь не всю Україну, часто купував їх за власні гроші, відмовляючи собі в найнеобхіднішому.

Сім’ї не мав і жив при музеї. Справжнім подвигом можна вважати те, що подвижнику вдалося врятувати від неминучої загибелі значну кількість унікальних пам’яток, коли він перебував на фронтах Першої світової війни, а також у роки революції, визвольних змагань, під час антирелігійних кампаній.